Форум Львівського Тюнінг Клубу
Перед Великодніми святами ми з друзями раптом вирішили поїхати в Нормандію. Нормандія в першу чергу приваблювала музеями на тему висадки військ союзників у 1946 році, місцевими красотами і, як виявилося, залишками атмосфери Франції без панаєхавших з Африки. По ходу, ще й в Париж надумали заїхати.
Планований маршут:
1. Вроцлав - одна ніч
2. Кельн - одна ніч
3. Париж - дві ночі
4. Онфльор - чотири ночі
Отже, панєслась!
1. Львів-Вроцлав (близько 600 км),
Є одна платна дорога - від Кракова до Вроцлава.
Ночівля в бюджетному, але цілком пристойному (душ, туалет, ТБ, вай-фай), готелі Етап на в'їзді у Вроцлав. Етап - мережа недорогих готелів по цілому світу. Для ночівлі середньостатистичного українця на ніч-дві - то шо нада. Двомісний номер - 45 євро зі сніданком на двох. Парковка безкоштовна.
Виїхали в 07.00 ранку, о 17.00 (за польським часом) були у Вроцлаві.
Так довго, бо
а) дороги до кордону погані
б) постояли на кордоні
в) дороги до Кракова вузькі, багато машин і обмежень швидкості (але покриття прекрасне)
Від Кракова до Вроцлава іде магістраль, де можна офіційно топити 140, неофіційно і більше - радарів нема. Але може трапитися патруль поліції.
Отже у нас залишилося трошки часу погуляти Вроцлавом. Місто схоже на Краків (Краків гарніший єслі шо).
Місцеві особливості
Гноми. Розставлені по цілому місту. Різні, залежно від того, де розташовані. Ми штук 20 знайшли
Гасові ліхтарі. Увечері вулицями ходить вуйко в плащі-накидці і запалює їх
Чудернацька водонапірна башта
Центральна частина міста нагадує Львів, тільки чистіша і є річка. Непогане місце для того, щоб провести там день-два
2. Вроцлав-Кельн (близько 830 км),
О 09.00 тронулісь [цензура] Дойчлянд. При виїзді з Вроцлава відразу нас зупинила Страж гранічна. На відміну від митників-прикордонників на кордоні УА-ПЛ - дуже ввічливі молоді люди (на кордоні вони ліниві і хамовиті). Пашутілі, пасмєялісь, потім вони зазирнули нам у багажник і хвилин 20 перевіряли документи. Відпустили, побажали гарної дороги.
Кордон із Німеччиною помітний тільки по знаках і тихеньким ту-дук при переході на межі польського і німецького асфальтів.
Погода зіпсулася - почався дрібний дощ. Дощ нам ніпачьом, здавалося. Але аказалася, що не все так просто. Десь через кілометрів 100 на панелі приладів засвітилася жуткаватая і невідома мені лампочка із написом ТС. Зупиняємося на першій зуправці, читаємо мануал. Там нічого зрозумілого, але щось про перегрів гальм і атказ сістєм регулювання зусилля на колесах. Стає сикатна. Пішли в туалет - задоволення за 70 центів. Випили кави, подумали, походили навколо машини, постукали по колесу.
І тут до мене дійшло, що це у нас навернувся трекшн-контроль!
Тпру, стаять, Ракель! У мене нема трекшн-контролю! Атставіть паніку! Заводимо - лампочка ТС не світиться.
Виявилося, що кудись на контакти потрапила вода, щось замкнула і засвітила цю таємничу лампочку. Пранєсло! Їдемо далі!
Німецькі автобани безкоштовні, швидкісні обмеження є, але не напрягають надмірною частотою.
Газ до блєхи і фак ф'юл економі. Їхали 130-180. З гори наш Буцефал гордо розганявся до 195. Весело, але набридає заїжджати на заправки кожні 300-400 км. З заправками в Європах краще не шутіть. Якщо стрілка показує залишок 1/4 баку - уже можна починати шукати де б заправитися, бо їх там нема на кожному кроці, як у нас.
Заправки у Польщі, Німеччині і Франції працюють так: вставляємо пістолет, заправляємо, ідемо платити. Ціна бензину - 1,55-1,69 євро. На автобанах іноді дорожче на 10 центів, ніж на заправках, котрі розташовані біля сіл/містечок.
Ночівля в готелі на березі Рейну в центрі міста. Душ, туалет, ТБ, вай-фай, гарний вид з вікна і з вулиці запахи смачної їжі. Ціна - біля 75 євро за двомісний номер, 15 євро підземна парковка.
Коротко про автомобільний рух в німецьких містах - все абсолютно спокійно і правильно, нерви не лоскоче. Ех, Париж-Париж... от там я посивів... а тут – як у себе вдома. Багато підземних парковок, вздовж вулиць висять електронні табло, на яких вказана кількість вільних місць на підземних паркінгах. (як правило, є 500-2500 вільних місць).
Про Кельн. Місто гарне. Хоч і значна частина була зруйнована під час війни, як і багато інших німецьких міст, його відбудували. І не будинками а-ля "хрущовка", а або копіями старих будинків, або дуже органічно вписаними новими.
Наприклад, отак:
Перлина Кельну - Дом. Висота - 157 метрів. Вражаюча споруда. На жаль, нормально сфоткати її важко через розміри. А часу на пошуки вдалого ракурсу не було.
От так він виглядає здалеку:
От так зблизька (щоб ви уявили масштаб)
Багато доріг проходять під будинками. Там, внизу, бувають і перехрестя, і світлофори. Підземне місто - пагібєль для ГПС-навігатора.
Опчєм, погуляли, повечеряли - і спати. Вранці - на Париж!
3. Кельн-Париж (490 км)
Дорога пролягала через маленьку жлобську країну, котра називається Бельгія.
Бельгія засмутила обмеженнями 120 км/год на магістралях. Але то таке, нехай.
Бензозаправка! От що вразило. Зупинилися, вставили пістолет і... і нічого не потекло. Хм. Ми випадково повернулися в Україну?
Ідемо до каси. Смуглявий бельгійський хлопчина повідомляє, що можна встромити картку прямо в бензоколонку і так заправитися. Ок, зробимо! Ідемо, встромляємо і... і ніфіга! Моя картка Віза ніработаєт! Опля... перший тривожний дзвіночок.
Ідемо до мальчіка на касі, кажемо - давай за готівку нам повний бак. Мальчік каже - нівапрос, залишайте бабла паболє, заправляйтеся, тоді прийдете по здачу. Німножка така недовіра напрягла і здивувала. Зробили, як було вєлєно. Образилися. дорогою назад в Бельгії не зупинялися заправлятися. Нунафік таке обслуговування.
Кордони Німеччина-Бельгія і Бельгія-Франція позначені ще менш помітними знаками, ніж польсько-німецький кордон. Ще менш помітне, ніж наше "Вас вітає Жидачівський район". Приємне відчуття свободи.
В'їхали у Францію. Обмеження на магістралях - 130 км/год. Місцями бувають чекпойнти, де треба платити. Можна карткою, можна готівкою. Дорогувато - раз на 30-40 км просють 5-8 євро. Це все можна об'їхати безкоштовними дорогами через села-міста, але це буде дууууже довго. У містах іноді обмеження 30 км/год. Напрягає.
Бонжур, Париж. Бай-бай, моє волосся - тепер я лисий і сивий. Нічого не віщувало біди. На околиці Парижа. Париж розрісся і засмоктав навколишні містечка, отже тепер це гігантський мегаполіс. Межа між населеними пунктами просто відсутня. І все було не так уже й погано, поки не в'їхали у власне Париж.
Сказати, що рух там хаотичний - це нічого не сказати. Машини їздять забивши на рядність. Повертати з лівою смуги праворуч і навпаки - ітс окей. Скутеристи і велосипедисти - просто самогубці. Вони в стопіцотмільойонів разів нагліші за наших. І їх орда! Якщо десь зачепить машину - звісно не зупиниться. Машини ВСІ обшарпані і побиті з усіх боків. Це норма. Вони не паряться.
Але, курва мать! Я естет із Східної Європи! Мені треба вберегти незайманість моїх бамперів! Я зробив це, але нерви уже всьо - нікчьорту.
При проїзді кільця навколо тріумфальної арки навігатор повідомив, що мені треба виїхати на п'ятому виїзді. Гавно-вапрос! Щя! Якщо на п'ятому, то я в'їду з середньої смуги, а там якось порахуємо і розберемося. Фатальна помилка.
Аказалась, що навколо арки дорога, шириною на смуг 5-6. Без розмітки. Купа машин пре врізнобіч (це вам не наші мікрокільця). В певний момент у мене з'явилося відчуття, що я буду кружляти тут до ночі (як у якійсь американській комедії з Чеві Чейзом, де його герой із сім'єю поїхав у Європу. Щоправда він застяг на кільці в Британії). Але ми - не вони. Ми зібрали волю в кулак, тихенько пискнули і почали рахувати, де наш п'ятий виїзд (а виїздів там піцот!). Оскільки перелаштуватися в крайню праву смугу із середини кола було нереально, довелося включити форсаж і йти на пролом. Продерся! Підрізав два мотоцикла, автобус і один смарт. Поліцейський, котрий стояв там, навіть не здивувався моїм маневрам. Це нормально! фуууфф!
Доїхали до приблизного місця розташування нашого готелю. Бульвар Гарібальді, Монпарнас... ооо, курва мать.... уже бліска!
Очікуваних вказівників про підземні парковки НЕМА! Треба зупинитися, щоб сходити в готель і дізнатися, де тут наш обіцяний паркінг. А паркуватися по-паризькому мені не дозволяє психологічна установка на збереження бамперів. Та й куди там - ці козлікі переважно їздять на смартах і різних дрібних пежо-рено. І то, щоб влізти в паркомісце їм доводиться штовхатися.
Знайшов місце, де дозволена зупинка, але не стоянка. Зупинилися. Товариш побіг в готель питатися, я пішов до полісмена, котрий виписував штрафи за несплачену парковку. Про якісь стоянки поруч він і не чув. На щастя, в нашому готелі чули. Знайшли, в'їхали. Фуф! 16 євро за ніч. Фігня! Лиш би спокійно спати.
Але на виході у мене попросили ключі від машини! Нєєє, стаять! Я ключі не віддам нікому! Виявилося, що якщо заплатити наперед - ключі не треба залишати. От і харашо. Бай-бай 32 євро за дві ночі.
Ми в Парижі!
Отже, готель.
Як я уже писав, бульвар Гарібальді, Монпарнас. Недалеко від Ейфелевої вежі.
160 євро за ніч, в номері душ, туалет, ТБ, вай-фай. Вид з вікна на будинки Юнеско. Непогано.
Одна фігня - мою картку віза не хавають місцеві банкомати. Довелося довго шукати банкомат, який би видав мені мої гроші. БНП Парібас (Наш Укрсиббанк), а його там дафіга - не захотів. Видав банкомат банку CIC, за що йому спасіба.
До речі, в обмінах валют можна наміняти гривні або долари на євро. Але трохи курс завищений. Нісавєтую.
Далі ідемо гуляти.
Вежа, Марсове поле, всьо такоє...
Здійнявся вітер. Пилюка. В центрі композиції - конячі кізяки. Париж-Париж...
Не буду втомлювати банальними видами міста. Там гарно, повірте на слово.
Навіть місцеві бомжі не псують вигляд міста. Ось місце проживання одного з них під мостом біля Сени (зверніть увагу, який чистий матрац)
Лувр, піраміда
Під Лувром - здоровенні зали із магазинами, кафе і т.д. і т.п.
Атабєдалі там же в піцерії. Обслуговував дюнделеподібний француз (в Парижі чорних і арабів - десь половина від місцевого населення)
При чому, чорні - працьовиті. Вони або офіціанти, або охоронці. На крайняк - продають сувеніри на вулиці. Араби не надто прагнуть працювати.
Вєчєрком на Сені
В Парижі повно місць прокату велосипедів. До 30 хвилин - безкоштовно. Але у автоматичній системі брання велосипеда ми не розбиралися. Та й не дуже хотілося, бо для цього треба добре знати місто
Сабор какойта матєрі. Ми туди ще сходили на другий день. Вхід безкоштовний. В середині є автомат, в якому можна купити путівник Собором за 2 євро. 2 євро схавало, путіник не дало. Жульйо!
На другий день вранці ми пішли стояти в чергу на Ейфелеву вежу. Черга довга, погода трохи зіпсулася. Ціна - біля 10 євро за підйом на верхній рівень.
Вид в один бік - Париж до горизонту, видно хмарочос Монпарнас (його висота 200 метрів, там теж є оглядовий майданчик, куди може потрапити кожен бажаючий)
фото...
З другого боку - вид на модний діловий район Дефанс.
Пардон за лажові фотки. Я дуже змерз і мені уже було трошки пофік на баланс білого. Ще й цей туман...
Садівники біля Собору Паризької Богоматері. Либляться... хм... ніпанашему
Біля музею сучасного мистецтва д'Орсе - працюють парижани. Продають маленькі копії веж і інший хлам. Не дорого, але з своїм виглядом трохи руйнують атмосферу свята
В самому музей (після стяння у чотиригодинній черзі) ми побачили полотна Моне, Мане, Ван Гога і інших бумагамаратєлєй. Фоток нема, бо фоткати там не можна.
Пересуватися Парижем найкраще на метро. Поїзди їздять дуже часто, станції натикані на кожному кроці. Квитки можна купити на один проїзд, на один або кілька днів (багаторазові). Зручно!
Наземна станція метро:
Підземна станція:
А ви знаєте цей магазинчик на Монмартрі? А ви знаєте цей магазинчик!
Патамушо над ним жила Амелі із одноіменного кіна!
Там ми купили води і яблуко пажрать. На Монмартрі багато місць, котрі фігурували у фільмі. Саме заради цього ми туди і поїхали. Ну крім того, у цьому районі жили всякі Сальвадори Далі, Жани Маре і т.д. і т.п.
А це - бензозаправка. В Парижі вони вбудовані в будинки. Займають перші поверхи. Непомітно, зручно. На фоні - хмарочос Монпарнас, про який я уже писав.
От він. Високий, зараза!
На цьому триденне гуляння по Парижу закінчилося.
Ми вирушили в Нормандію, а саме в Онфльор. Невеличке містечко (населення - 9000) на березі Ла-Маншу.
Містечко відоме тим, що тут жили і творили практично всі відомі імпресіоністи. Зараз тут відпочиває паризька богема і буржуа. Піжони, карочє. Тому ціни тут вищі ніж в Парижі. Щось типу нашого Гурзуфа, тільки гарніше, чистіше і вапшє. Не до порівняння :)
Тут Сена впадає в Ла-Манш. Невеличкий кусок води, навколо старі будинки, повно ресторанів. Автомобілістам погрожують евакуатором.
Вечір, набережна, Ла-Манш. Кораблик уходіт... Рамантіка!
Так от, вєчєрєло...
І починало хотітися їсти. Пішли в заклад громадського харчування. Фірмові страви - мідії, устриці і так далі. Але я не зраджую смакам. Стейк, фрі, пиво. За стейк із картоплею винь да палож 18-22 євро. Пиво 0,33 - 6-8 євро. Жаба душить... 80 грн за склянку пива давати, а шо поробиш...
Погуляли перед сном. Повно крамничок для туристів. От вітрина магазину мила. Хочеться відразу купити. Але фіг купиш. Магазини працюють із 9.30 до 19.30. Обідня перерва 12.30-14.30. Ліниві французи!
Типові нормандські будинки. Дерево, глина. Ніде нема засклених балконів, білбордів і іншої фігні. Зовні все зберігається так, як воно виглядало 100 чи 200 років тому. В кожному селі так. Неймовірно
Зранку вирушили по музеях, присвячених висадці союзників. Дорогою проїждали якесь типове нормандське село.
Трошки ранкового туману, коні
тихо росте ріпак (його там багато)
В музеї і біля нього (не буду давати багато фоток, хоча експозиція там прекрасна) - багато макетів висадки, панорам, реальної техніки, зброї, обмундирування
висадка
джип
До речі, про аптечки першої допомоги. От такі:
Такі ж, оригінальні, можна прикупити в сувенірних магазинах поруч. Як і військову форму, шматки автоматів чи кулеметів, фляги, лопатки і інше військове спорядження, що залишилося після висадки. Не втримався і купив за 4 євро паперову аптечку, покриту шаром воску. Аптечка, котрій майже 70 років. за 4 євро! Круто!
Нє, не крута, бо я ТОРМАС! Треба було брати дві, бо мені тепер цікаво, що там всередині, а єдину мою шкода відкривати. Тепер все життя буду мучитися цим питанням
Далеко в морі - залишки гігантської дамби, котру створили військові, щоб зменшити хвилі (це бетонні блоки, їх притягнули з Англії і затопили в морі). В утвореній заплаві було створено плавучий порт, до якого причалювали кораблі. Дамба далеко, тому погано видно. На справді гігантська споруда. І до того ж складна технічно
фрагмент моста від плавучого порта в морі, по якому транспортували техніку і вантажі, привезені з Британії
Ще залишки моста. Вони лежать на піску біля води. Під час припливу вода їх накриває
За 60 з лишнім років це все поросло мідіями. Якщо до них наблизитися - вони із тріскотом закривають свої мушлі :biggrin_orig:
танк Шерман на сторожі мирного сну французьких корів і баранів.
В морі трактор дир-дир-дир
Спакуха, тракторист тверезий. Ні, вони не повторюють подвиги морської піхоти США. Вони... рибку ловити будуть
Прадалжаєм разгавор...
тим часом у полі, на околиці села...
Німці! ййоооо!
Таких бункерів там цілий ряд. Вхід вільний. Чомусь в них ніхто не пісяє. До моря від гармат - десь кілометр-два.
А тепер ми на узбережжі. На фотці не дуже видно, але там урвище - метрів 50-70. Страшно стояти на краю
Кілометрів за 5 звідти - один із секторів висадки американської морської піхоти. Омаха біч.
Доволі пологий схил, пісок. Небезпечно через відкритість і незахищеність місцевості. Але легко видиратися до укріплень:
Вид з моря на залишки німецьких укріплень. В отворі ліворуч був кулемет. В отворі праворуч - міномет. За ним видно зигзаг у траві - це був окоп від міномета на гору. Заріс травою.
От цей окоп. Вгорі пам'ятник. Стовп із іменами загиблих
Стовп упритул. Списки прізвищ на кожній грані
Вхід у бункери вільний. Але там уже нічого не залишилося
А поруч - неймовірної краси поля. Напевно, одне із найгарніших місць для смерті, як би це дивно не звучало
Далі ми спробували потрапити на одне із кладовищ, де поховані американські солдати... Головний вхід був закритий, ми уже зібралися їхати далі, але помітили відкриту хвіртку з другого боку.
А тут було дуже сумно. І урочисто...
Вхід на кладовище.
Загальний план, щоб ви уявили масштаб. Тут поховано, якщо не помиляюся, 9000 військових.
Це одне з багатьох кладовищ. Є ще кілька американських, британські, канадські, польські (польські солдати, котрі змогли потрапити до Англії під час окупації Європи німцями, теж брали участь у висадці), і німецькі. До речі, у нас я не бачив жодного кладовища із загиблими німецькими солдатами. Я, канєшна, панімаю - у нас вони нелюди. Але на справді це були такі ж люди як і ми, просто по другий бік барикад. В Нормандії їхні могили доглядають так само старанно, як і могили союзників.
І так до горизонту - хрести, зірки Давида...
На кожному пам'ятнику - ім'я і номер. На фото не видно, бо вони з другого боку. А нам якось не хотілося топтатися по цій рівній чистій траві поміж могилами
І тут раптом наші медитування і роздуми про життя і раптовість смерті розірвав крик з французькими матюками... Обертаємося і шо ми відім! Оцей субчік в шортах приїхав на електромобілі і погрожує нам викликати "федерал поліс", бо ми вторглися на закритий цвинтар. Мій товариш, котрий володіїє французькою, пояснив йому, що там було відчинено, і ми думали, що можна зайти. Тоді він почав арати на мене по-французьки. Я йому абісняю англійською, що я французької не знаю. Він перейшов на чудову англійську, продовжуючи кричати і погрожуючи викликати федерал поліс. Дізнався, що ми з України - пішов верещати на двох тьоток з США, котрі теж опинилися там. А тоді сказав нам вимітатися. Він знайшов іще якусь групу туристів і всіх погнав на вихід. Виглядало дуже кумедно - натовп людей іде доріжкою з присоромленим виглядом, а він із якоюсь тьоткою позаду конвоює їх на електромобілі
Потім ми побачили, що кладовище відкрите до 18.00. Вони просто забули закрити ту хвіртку. Але там всюди камери, от нас і запасли
Судячи з його англійської - це якийсь американець. Може адміністратор - ХЗ.
На другий день ми поїхали в Сент-Мер-Егліс. Теж відоме місце по фільмах і комп'ютерних іграх про висадку десанту союзників.
Містечко Сент-Мер-Егліс розташоване не на узбережжі. Війська тут висаджувалися із повітря - на парашутах або на планерах.
Через те, що висадка була уночі і під обстрілом німецьких зеніток, висадка пройшла не дуже вдало і не там, де слід.
Тут десант мав висадитися біля містечка, але сталася помилка, і частина солдатів на парашутах опинилася на головній площі. Непощастило двічі, бо хоч це і була ніч, на площі горів будинок. Там було купа місцевих жителів, котрі його гасили і німецьких солдатів. Зі всіх американських солдатів, котрі опинилися на площі вижило лише троє.
Один із них став символом Сент-Мер-Егліс. Невадаха. Він зачепився парашутом за церкву, намагався перерізати стропи ножем, але ніж випав, ще й поранили в ногу. Він висів там, поки німці вбивали тих, хто приземлився на площі. Потім німці його схопили.
Від тоді на церкві в Сент-Мер-Егліс висить його фігура з парашутом.
А у самій церкві з'явився вітраж, присвячений висадці парашутистів (доволі незвично, правда?)
До речі, є дуже гарний фільм про все це - "Найдовший день" / The Longest Day
http://www.ex.ua/view/74810
Поруч - музей американського десанту.
Танки, гармати, джипи, літак, планер і ще купа всього
Якщо вам колись доведеться висаджуватися в Нормандії - раджу парашут. Планер - для камікадзе. Дуже багато з них розбилося при посадці. Планери зроблені з дерева, обшиті тканиною і папером. Крихкі і нестабільні при посадці.
Сфоткати його повіністю нереально, бо він в ангарі.
В планері - макети солдатів.
Студебеккер
Зброя союзників
Дуглас С-47, котрий брав участь у висадці десанту
Салдатікі вантажаться в літак
Воєнний скутер і Додж
Після цього ми поїхали в іншу точку Омаха біч. Там також укріплення, доти, гармати, але дуже високе урвище над морем. Як американські рейнджери туди видиралися - важко уявити. Але видерлися і наваляли німцям.
Дорогою назад побачили маленький сільський музей. Частина експозиції просто у дворі
Такі фіговини була на німецьких бетонних укріпленнях.
обстріляно вусмерть
Гвинт літака, що впав. За ним - човен, один із тих, на яких висаджувалися з моря
Залишки німецького танка - гармата, гусениці, колеса. Праворуч видніється наша машина. Ціла
Німецька гармата
На цьому огляд військових прибамбасів ми закінчили.
Будинок із дерева і глини, солом'яний дах. В середині - все більш сучасне :) За такий будинок із трьома спальнями на другому поверсі, кухнею і великою кімнатою внизу ми платили 50 євро/ніч.
Ще трошки погуляли по Онфльору
Обережно, у дворі злий кіт!
Геніальний винахід проти обсиканих закавулків! Древній пісуар посеред міста!
Старенький сітроен 2CV біля засади якихось скажених художників
Просто дзвінок у двері. Робочий, один із багатьох
Маленькі затишні вулички... там всі вулички маленькі і затишні
Анфльор згори. Позаду виднійється Нормандський міст до Гавру. Довжина моста - 2 з лишнім кілометри. Проїзд платний - 5 євро. Це уже потім виявилося, коли ми проїхали на другий бік того моста і вороття не було. А нам ще й довелося назад проїхати, і знову 5 євро. Інакше - 60 км об'їжджати.
На горі - старенька каплиця. 10 століття. У нас ще язичники бігали, коли цю каплицю почали будувати
Теж дверний дзвінок. Гав-гав, хто там?
Будинки на набережній. Вузенькі, високі
Праворуч - колишня в'язниця. Вулиця так і називається - В'язниця :)
От і все. Оревуар, Франсе
Назад їхали майже тією ж дорогою, але швидше
1. Онфльор-Вроцлав - 1450 км за один день
2. Вроцлав-Львів - 600 км другий день.
Оті перші 1450 км менше втомили, ніж останні 600 кілометрів від Вроцлава до Львова
PS I`ll be back!
вибач 
